Editor’s Note: The English version of this article can be found here.
Вступ
Гуслі – один з найдавніших струнних щипкових музичних інструментів, які відомі на території сучасної України. Назва цього інструмента походить від слова «густи» («гудіти»), тобто – грати пальцями чи смичком. За ще однією версією, гуслі отримали свою назву від слова «гусла», тобто «тятива» (лука).
Історія й Вигляд Гуслів
В експозиції Археологічного музею Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України у Львові представлений рідкісний експонат – фрагмент струнного інструмента. На території України це перша археологічна знахідка ліроподібного хордофону доби раннього середньовіччя. Експонат знайдений археологічною експедицією під керівництвом проф. І. Свєшнікова у 1984 р. під час розкопок передмістя літописного Звенигорода. Це фрагмент верхньої частини унікального музичного інструменту, який можна кваліфікувати як найдавніші українські ліроподібні гусла. Фрагмент є верхньою частиною інструмента, на якому виразно прослідковуються отвори для кілків, які фіксували верхні кінці струн. Гусла виявлено у будівельному горизонті, датованому дендрохронологічним аналізом (стовбура дерева) першою третиною ХІІ ст.
Із збереженого фрагменту верхньої частини інструменту шляхом реконструкції можна встановити тип гусел, а також його загальні обриси. Типологічно його можна віднести до середньовічних ліроподібних гусел, поширених в балтійському регіоні. На це вказує часткове збереження круглого наскрізного отвору у верхній частині інструменту. Сім кілкових отворів безумовно свідчать про наявність в оригіналі семи струн. З ширини верхньої частини інструменту можна зробити висновок, що довжина його повинна була коливатися між 70-80 см. Знахідка уламка звенигородських гусел, дозволяють говорити про існування в добу середньовіччя на теренах сучасної України (Галицько-Волинське князівство) особливого типу ліроподібних гусел, які стали одним з вихідних типів української бандури.
Конструкція, Еволюція і Звук
Як і всі народні інструменти, гуслі весь час удосконалювались. Ті, що були в Київській Русі, часто називали «гусельною дощечкою». Структура таких, «яровчатих», гуслів була дуже простою: це невеличка дощечка з натягнутими на ній струнами. Як правило, виконавці носили інструмент під полою.
Пізніше «гусельну дощечку» перетворили на резонаторний ящик, який позитивно вплинув на тембр звука і посилив його. Сам ящик міг бути прямокутної, трапецієподібної або ж трикутної форми. Одночасно із значним поліпшенням акустики цього інструмента продовжували збільшувати кількість струн на ньому, дещо змінювали його форму. Загалом, кількість струн на гуслях варіювалася від 5 до 8.
Попри значну кількість різновидів гусел, усі їх моделі мають схожу конструкцію. Корпус виготовляється з дерева й має три складові частини: верхню деку, нижню деку, обичайку, що сполучає деки з боків. Верхню деку виготовляють із ялини, або дуба. На ній розташовується посередині резонаторний отвір, що допомагає продовжити звук, зробити його сильнішим, більш насиченим. Нижню деку майструють із клена, берези, горіха. Передня частина корпусу оснащена пластиною з штифтами, поріжком для кілків, підставкою. Зсередини корпус оснащений приклеєними вертикально дерев’яними брусками, що підсилюють опір, розподіляють рівномірно звукові коливання.
Кількість струн інструменту повністю залежить від його типу й варіюється від декількох штук до декількох десятків. Струни простягаються практично вздовж усього корпусу, закріплюючись на металевих штифтах. Дерев’яний брусок, розміщений між натягнутими струнами і верхньою декою називається струнотримач, він допомагає струні вільно вібрувати, посилює звук.
Існували такі різновиди гуслів: крилоподібні (пов’язані із билинним епосом, фольклорно-епічною традицією), шоломоподібні (або гуслі-псалтир) та столоподібні. На українських землях найбільшого поширення набули крилоподібні гуслі, які мають великі можливості налаштування. Кількість струн тут різна, зазвичай 5-17. Звук – діатонічний. Струни розташовані віялоподібно: відстань між ними звужується в міру наближення до струнотримача.
Техніка гри на таких гуслях наступна. На Русі грали на гуслях сидячи, укладаючи інструмент на колінах, а верхній кінець упирався в груди. Вузька сторона конструкції дивилася вправо, широка – вліво. Звуковидобування відбувається за допомогою впливу на струни пальцями рук, або медіатором. Права рука зачіпає всі струни одночасно, а ліва у цей час приглушує звуки, які звучать надто гучно. Загалом, гуслі мають гучне, дзвінке, але м’яке звучання. Тембр – з переливами, насичений й нагадує щебетання птахів чи дзюрчання струмка.
Популярність між Слов’янськими народами
Цей давній інструмент слов’янські племена використовували ще до появи держави Київська Русь. Перша письмова згадка про побутування гуслів тут зустрічається у творі візантійського письменника Феофілакта Симокатського й відноситься до 591 року. Арабський письменник X ст. Ібн-Даста в «Книзі дорогоцінних скарбів» писав, що у слов’ян є «лютні, гуслі та сопілки».
Для дохристиянських часів на Русі характерними були народні гуляння («ігрища»), які часто мали обрядовий характер. Подібні ігрища зображені на одній із мініатюр Радзивіллівського літопису, де поруч із постаттю танцюристки розміщені троє музик, один з яких грає на гуслях. Подібні зображення також трапляються на браслетах ХІ-ХІІІ століть, що походять із князівських та боярських скарбів.
Серед скоморохів, зображених на фресках Софійського собору на початку XI століття, поряд з виконавцями на лютні, сопелях і тарілках присутній і гусляр. Якщо зважити на те, що гусляр в цій композиції зображений на першому плані, напрошується висновок, що гуслі в ансамблі скоморохів були провідним інструментом. Крім того, грою на гуслях не лише супроводжували спів, але й грали в ансамблях музику до танців. Часто два, три чи більше гуслярів об’єднувалися в колектив.
Найбільш відомим літописним гуслярем доби Київської Русі був Боян, який згадується у «Слово о полку Ігоревім». Цей музикант довів, що гуслі – інструмент широких виконавських можливостей і гра на них вимагає певного вміння. Боян, зокрема, використовував прийом «рокотання» – звучного перебирання струн, який пізніше став характерним для українських кобзарів-бандуристів:
«Да той, браття, наш Боян
Тож не десять соколів він на лебедів пускав,
А свої літучі персти він на струни накладав;
І живії струни славу самі грали тим князям».
З ХІ-ХІІ століття в літературних джерелах згадується побутування гуслів з різними інструментами, як наприклад: «в набати бити, і в сурми грати, і в гуслі грати».
Гуслі на Русі були улюбленим інструментом. Під їх музику співали, танцювали, відзначали свята, проводили бої на кулаках, розповідали казки. Майстерність виготовлення гусел передавалася від батька до сина.
У XVI-XVII століттях гуслі набули значного поширення на території сучасних України та росії, де серед придворних гуслярів багато українців. Зокрема, на початку 1730-х років при дворі служив гуслист Киріак Кондратович, який був потім перекладачем при Академії наук, а освіту здобув у Київській духовній академії.
В побуті українців гуслі побутували ще у ХІХ столітті. Так Пантелеймон Куліш згадував, що бачив співця-гусляра: « … один тільки раз, а саме в 1853 році, я зустрів цей інструмент у руках сліпого співака-жебрака, в Золотоніському повіті Полтавської губернії».
Гуслі в Українській Народній Музиці
Згадуються гуслі також в українських народних піснях. Серед народних пісень, які були упорядковані та надруковані окремим видання у 1854 році є й такі рядки:
«Ой, за гаєм, гаєм зелененьким
Там йде Дунай не тихий, бистренький,
Над Дунаєм явор зелененький,
Під явором коник вороненький,
А на коні козак молоденький,
Та все стиха у гусоньки грає –
Струна струні тихо промовляє».
У «Зошиті українських народних пісень, дум, приказок тощо», записаних письменницею Марко Вовчок, містяться й такі рядки:
«Розкипілось моє серце,
Та й на тебе, мій дружочок,
Що пізненько з вулки ходиш,
Під полою гуслі носиш».
Модерні Наслідники й Спадщина
Поступово гуслі таки втратили масовість на українських землях. На територію сучасної України почали надходити з Західної Європи більш досконалі інструменти, зокрема клавесин, а пізніше фортепіано, які поступово витіснили з ужитку гуслі. Однак, основна причина полягала у тому, що гуслі стали основою для створення українським народом більш досконалого інструмента – кобзи, або бандури, який витіснив їх із музичного побуту України.
Репертуар сучасних виконавців на удосконалених гуслях досить широкий і різноманітний, насамперед – акомпанемент до народних пісень, інструментальна народна музика (переважно танцювальна), а також твори класиків та сучасних композиторів. Гуслі також входять до складу інструментів Національного академічного оркестру народних інструментів України (м. Київ).
Заключення
Гуслі були стародавним струнним інструментом, широкопоширеним між слов’янськими плем’ями східньої Європи. Популярність гуслів серед Українців була найбільш замітня між XI and XVIII століттями, хоч є вказівки, що гуслі використувались в українській народній побутовій музиці до дев’ятнайцього століття. З приходом в східню Європу більш рефінованих інструментів й усучасненням самих гуслів, в Україні згодом гуслі замістились більш модерними й портативними інструментами, як кобза чи бандура.
Література та джерела
- Гуменюк Л. Українські народні музичні інструменти. Київ: Наукова думка, 1967. 244 с.
- Зінків І. Давньослов’янські ліроподібні гусла VI-XIV ст.: проблеми генези та пошуки вихідного прототипу. Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. 2006. Вип. 10. С. 291-297.
- Історія української культури : у 5 т. Київ: Наукова думка, 2001. Т. 1: Історія культури давнього населення України. 1134 с.
- Історія української музики : У 7 т. / НАН України, ІМФЕ ім. М.Т. Рильського, редкол: Г.А. Скрипник (голова) та ін. Київ, 2016. Кн. 1:Від найдавніших часів до XVIII століття. Народна музика.440 с.
- Кулиш П. Записки о Южной Руси. Санкт-Петербург: Типография Александра Якобсона, 1856. Т. 1. 322 с.
- Марко Вовчок. Твори в семи томах. Київ: Наукова думка, 1966. Том 7. Кн. 1. 600 с.
- Метлинский А. Народные южнорусские песни. Киев, 1854. 474 с.
- Терещенко А. Быт русского народа. Ч. 1: 1. Народность. 2. Жилища. 3. Домоводство. 4. Наряд. 5. Образ жизни. 6. Музыка. Москва, 1848. 507 с.